Якщо Бог люблячий, ласкавий і всемогутній, як же Він може дозволити Своєму творінню так страждати?

Юрген Молтман: «Це у зв'язку із стражданнями виникає усе це людське запитання про Бога".

Ми завжди повинні розуміти, що розглядаємо проблему, яка вислизала від мислителів протягом століть, одну з таємниць людського буття, таємницю, найтісніше пов'язану з релігійним досвідом людини.

Страждання є не просто академічним питанням - це відкрита рана життя цього світу.

З одного боку, нам необхідно показати, що існування зла сумісно або не є нездоланною перешкодою вірі в Бога у християнстві. З іншого боку, нам необхідно пояснити, чому Бог дозволяє зло.

Ще до приходу Ісуса Христа грецькі філософи сформулювали проблему зла. Епікур (341-270 р.р. до н.е.) за цитуванням Лактація (260-340 р.р.), писав так:

"Бог або бажає усунути зло, та не може, або Він може, та не хоче, або Він не може і не хоче, або ж Він і хоче, і може. Якщо Він хоче, але не може - Він слабкий, що не відповідає характерові Бога. Якщо Він може, але не хоче, тоді Він завидющий, що також не схоже на Бога. Якщо Він не хоче й не може, тоді Він слабкий і завидющий - що іще менше схоже на Бога. Коли ж Він і хоче, і може, що єдине гідно Бога, тоді з якого джерела виходить зло, чому Він не усуне його?"

Фома Аквинський визнавав, що дилема Епікура - одне з головних перешкод християнства. Він намагався зрозуміти проблему, відділяючи первинні причини від вторинних. Хоча Бог, очевидно, першопричина усього, що існує, зло повинно відноситись до вторинних причин, за які Бог не є відповідальним.

Давид Юм надав гостроти проблемі, доводячи, що причину можна пізнати тільки через її наслідки. Тому, щоб довести Божественну доброту на підставі натурального богослов'я, нам потрібно цілковито відкидати наявність страждання та зіпсутості людини. Юм говорив, що ми можемо вважати Бога добрим тільки через віру, але не зможемо зробити такого висновку на підставі спостереження цього світу.

У світі багато зла - природного і морального. Одне пов'язано з творінням як таким - урагани, землетруси. Інакше - з моральним розкладом і розбещеністю людини. Якщо друге легше зрозуміти й виправдати, то перше здається зовсім нез'ясовним, хоча зараз ми починаємо все більше розуміти, що ці різновиди зла взаємопов'язані.

Труднощі з розумінням зла виникають лише разом з ірою в єдиного Бога. Ті, хто вірять у багатьох богів, таких труднощів не мають - свідоцтво людського походження численних релігій. Ті ж, хто не вірять у Бога взагалі, мають іншу проблему - проблему добра.

Оскільки проблема існування зла характерна лише для правовірного християнства, ми можемо не розглядати неортодоксальні чи єретичні розв'язання цієї проблеми.

Спіноза вважав, що і зло, і добро витікають з творчої досконалості Божественної сутності. Інші впевнені, що зло - це просто ілюзія, яка виходить з помилкової перспективи. Зокрема, такий погляд пропонує Східна філософія. Мері Бейкер Едді (Christian Science) наслідує схожому напряму. Дуалісти пояснюють зло боротьбою двох одвічних сил - Манихеї та Зороастризм. Інший підхід пояснює, що Бог не є всемогутнім і також бореться зі злом, а люди повинні приєднатися до цієї боротьби.

Віруючі не уникають проблеми зла, нібито воно неважливе чи нереальне. Ми говоримо, що зло дозволяється Богом певним чином, сумісним з Його добротою. Як ми могли б відповісти на це?

1. Посилання на походження зла.
Як тільки ми починаємо розмірковувати над проблемою зла, ми починаємо розуміти, що це не одна, а скоріше комплекс взаємозв'язаних проблем. Ми повинні задуматися, як зло проникло в світ і чому воно існує у світі. Походження зла не вирішує проблеми його існування, але допомагає нам зрозуміти, що ситуація, яка склалася, не є нормою.

Августин намагався пояснити походження зла в своїй відомій книзі "Місто Боже". Бог створив світ, в сутності, добрим. Зло виникло, коли творіння повернулося від бажання найвищого добра до бажання більш низького добра. Два висновки цього підходу обговорювалися в історії христянства: 1) зло належить не сутності творіння, а його грішному стану; 2) зло - це недолік чи заперечення доброго творіння, а не дещо позитивне. Воно не є сутністю, але обставинами буття. Цей підхід дає не онтологіне, а скоріше історичне пояснення походження зла як чогось, що трапилося в результаті зловживання свободою.

2. Посилання на таємницю
Ми можемо звернути увагу на обмеження людського розуміння таємниці, що притаманна свободі. Ми віримо, що у Бога є причини допущення зла, яких ми не знаємо. Це не таке вже дивне чи слабке пояснення. Є багато вражаючого, чого ми не розуміємо, але припускаємо можливість пояснення. Кожного разу, звертаючись до лікаря, ми довіряємо його поясненням, які майже не розуміємо. Божа причина може виявитися надто складною для нашого розуміння.

Такий підхід лежить в основі розв'язання проблеми зла, що пов'язана зі свободою волі. Бог зробив морально вільних особистотей, здатних приймати невірні рішення. Він міг би запобігти злу, не створюючи світу взагалі, - але це не вирішує нашої проблеми.

3. Посилання на вищі цілі Бога
Найсильнішим аргументом є певні, але невідомі (чи поки незрозумілї нам) цілі Бога, коли Він припускає зло. Якщо, наприклад, з точки зору гуманістичної філософії, найвище добро полягає в задоволеності та самореалізації людини, тоді, звичайно, важко посилатися на "вищі" цілі Бога. Але якщо, як ми знаходимо це у Писанні і як показує практика, вище добро має надзвичайні цілі, тоді цей підхід є особливо цінним.

Вищі цілі очевидні перш за все в тому, як Бог поводиться зі Своїм народом. Трагічна спочатку, історія Йосипа обертається тим, що служить вищим цілям Бога й більшому добру - спасінню цілого народу, на що сам Йосип вказав своїм братам (бут. 50:20). У випадку Йова страждання служать особливому поглибленню віри (Йова 42:5). Плач Єремії показує глибокий сум за загиблим народом та його культурою, але пророк здатний бачити, що милосердю Божому немає меж (4:22). Для іудея, на відміну від еліна, не могло бути абсолютної трагедії, тому що Божі цілі завжди перемагають, а страждання мають викупну цінність для народу.

В Новому Завіті цілком ясно представлена Божа перемога над злом. Те, що було не зовсім ясно в Старому Завіті, отримало повне об'явлення в Новому. Смерть Ісуса була справжньою катастрофою - з людської точки зору, але абсолютною перемогою Божої благодаті. Навіть Його Церква досягає досконалості через страждання.

Таким чином, страждання просто неминучі для досягнення максимального морального добра. Вони також неминучі при наявності реальної свободи людини як творіння Божого. За своєю суттю вони є результатом вибору чогось нижчого, ніж Бог, прагнення не Його слави та схвалення, а якихось своїх цілей та побажань. Страждання є також результатом бажання протидіяти світові заради пізнання Бога та заради стосунків з Ним - в такому разі вони мають тимчасовий, мінливий характер. У будь-якому випадку, страждання - не щось існуюче саме по собі, а скоріше результат руху по ступеням добра, спочатку вниз, а потім вгору.

4. Посилання на поточні цілі Бога
Цей світ, у такому стані як він є зараз, існує для формування характеру та цінностей людини. Страждання грають коснтруктивну роль в житті будь-якої людини, незалежно від її духовного стану. Відомо, що люди, які страждають, набагато м'якіші та добріші за тих, що завжди жили в комфорті. Вони також мають більш тверду волю й витримку.

Такий погляд був розвинений ще Іренеєм (130-202 р.р.).Життя, за його розумінням, має цінність для поступового духовного росту - це горнило душі. В контрасті добра і зла людина вчиться любити добро та зневажати зло.

В такому аспекті гріх Адама стає більш зрозумілим. Це не просто велика катастрофа. Людина була створена не стільки для досконалості, як для удосконалення (за її, людини, участю). Тобто, як сказав Барт, людина була створена не просто дуже добре, але добре для викуплення. Її досконалість лежить у майбутньому. Таким чином, зло має педагогічну роль, приводячи людей до зрілості. Отже, гріхопадіння мало у деякій мірі позитивну роль в Божому провидінні.

Цілком очевидно, що саме в умовах страждань проявляється велич людини, її мужність та готовність до самопожертви, які можуть бути взагалі непомітними в звичайний час.

Уявіть собі світ, в якому немає місця злу й стражданням. У ньому поняття правового та неправового втрачало б усілякий сенс. Не було б потреби трудитися, думати, творити. Такий світ мало підходив би для розвитку моральних якостей особистості. Людина більш походила б на свійську тварину, що дрімає у своєму зручному куточку.

Тільки у світлі кінцевої цілі Бога ми можемо по-справжньому оцінити роль зла та страждань. Нам необхідно побачити творіння в його повноті. Тільки християнський світогляд чесно сприймає і може дати відповідь на питання про сенс страждань та зла. Страждання неможливо було б перенести без Бога, і людина скоріше повинна була б, за ідеєю Шопенгауера просто покінчити з собою - і це було б справжньою мужністю атеїста. Ми спостерігаємо справжній парадокс: атеїзм говорить, що страждання доводять відсутність Бога, хоча це ані на йоту не зменшує страждань світу, а лише надійно позбавляє його будь-якої надії.

Ми повинні завжди розуміти, що проблема страждань просто не має теоретичного вирішення, вона повинна вирішуватися у практичній площині. Чи допоможуть наші логічні відповіді тим, хто страждає? Ми як віруючі повинні допомогти таким людям співчуттям та участю під час скорбот.

Попри всі труднощі з проблемою зла, завжди є відправна точка для розміркування над цією проблемою з невіруючими. Адже кожен з них дивується, чому негаразди трапляються з добрими людьми, інші дивуються, чому вони взагалі трапляються. Сам факт, що люди, незалежно від світогляду, не сприймають правильно цей світ, повний несправедливості, страждань, гріха, хвороб і смерті, є ключем до того, що якимось чином у контакті із стандартом добра, яким оцінюємо цей світ, як такий, що має ваду, як далекий від ідеалу.

Навіть факт, що ми вважаємо що-небудь злом, може бути аргументом існування стандарту Абсолютного Добра, передбаченого в нашій оцінці, і таким чином, аргументом існування Бога, Абсолютного Добра, існування Якого, здавалося б, заперечує присутність зла.

Переважність практичного виміру цієї проблеми та її сумісність з Божественною доротою та любов'ю, знаходить найвище відображення у словах Ісуса на хресті: "Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?"...

Анатолій ПРОКОПЧУК - пастор-учитель, магістр богослов'я, ректор Київської Богословської семінарії. Ця стаття була взята з журналу "Євангельська нива" 1998 р., №1. Надруковано з дозволу автора.