Ще років двісті тому пекло було реальністю для більшості людей. І коли Джонатан Едвардс проповідував про Божий гнів і становище грішників на грані пекла, багато хто плакав, відчуваючи розпач і безвихідь. Часом плач ставав нестільки гучним, що доводилося припиняти проповідь.

Це яскраво контрастує з тим, що більшості сучасних людей, включаючи багатьох віруючих, страх перед пеклом абсолютно чужий. Те, що в часи Едвардса було жахливим, тепер сприймається як смішне. Відомий атеїст Бертран Рассел говорив, що "пекло не таке вже надійне і не таке пекуче, як колись".

Пряме відношення існування пекла до проблеми зла тільки ускладнює її. Багато хто говорить, що проблема зла в існуванні пекла та грішників у ньому. Інші вважають християнську віру відштовхуючою саме через доктрину вічних страждань для великої кількості людей (чи навіть більшості з них). Як Бог взагалі міг створювати людину, коли знав, що така маса людей піде в пекло? Рассел підкреслював: "Я вважаю, що є дуже серйозний дефект в моральному характері Христа, і це те, що Він вірив у пекло. Я не можу погодитися, що той, хто є глибоко гуманний, може вірити у вічне покарання".

Тому не дивно, що багато віруючих, і навіть богослови, ухиляються від цієї доктрини або просто засунули її на дальню полицю, щоб навіть випадково про неї не згадати - достатньо проблем з існуванням зла. Проте кожний, хто чесно розглядає християнську доктрину в усій повноті, розуміє, що докрина вічної загибелі - її невід'ємна частина, ясно і однозначно представлена в Біблії. Історія не раз показала, що це дійсно так.

Справжній розпад доктрини зла почався з епохи Просвітництва**. Світське життя, моральна розпуста та інтелектуальна аморфність церкви 18-го століття звела нанівець її опір руху Просвітництва та революції 1789 року, що була люто ворожа християнству. Ліберальні християни відступили, вибачилися й підстроювалися до матеріалізму до тих пір, аж поки їхнє християнство не втратило будь-який зміст.

Полишаючи відмінну, незалежну основу християнства в об'явленні, досвіді та традиції, вони намагалися перенести її на емпіричну, наукову основу. Це зусилля виявилося марним і, нарешті, руйнівним.

Скептики вказували на диявола та пекло як на приклади абсурдності християнської віри, в той час як ліберали вважали все це перешкодою для християнської віри і визнавали за краще мандрувати у християнство без особливого богословського багажу. Мислителі того часу вважали, що знання та просвіта розуму допоможе зрозуміти раціональні основи Всесвіту і керуватися ними для загального добра.

Давид Юм розвинув докази нераціональності релігії та віри за п'ятьма основними напрямами. Четвертий і п'ятий з них були найефективнішими й послідовними - духовне втручання у Всесвіт неможливе й існування зла несумісне з існуванням Бога. Таким чином, Бог виявився непотрібним, і, відповідно, все інше стало безглуздям.

Атеїзм, до якого вели міркування Юма, що стали загальноприйнятними серед інтелектуалів, робив добро та зло людським конструкціями, практичними рисами людських стосунків, ні в якому разі не абсолютними. Це залишило атеїстам лише три альтернативи. База етики як консенсус або юридична, або конституційна традиція. Вони могли доводити, що хоч стандарти повністю довільні, вони соціально необхідні. Або, нарешті, вони могли проголосити, що ми воістину вільні від усіх цінностей, від будь-якої моралі. Цей парадоксальний висновок викликав жах майже в усіх атеїстів Просвітництва, крім одного.

Донатьєн Альфонс Франсуа (1740-1814), маркіз де Сад, від прізвища якого походить слово "садизм", довів принцип атеїстичного релятивізму до логічного висновку. Він вважав Бога, диявола та принципи творіння нісенітницею, гідною зневаги. Для природи не має значення зла чи добра людина - обидві отримують практично рівну частину успіху. Скоріш зла отримає більше, тому що здатна захопити все, що можливо. Він писав, що "автор Всесвіту найбільш злобний, безжалісний і лякаючий з усіх істот", або був би таким, якщо б дійсно існував. Насправді ж немає ані Бога, ані Природи, ані абсолютних стандартів добра та зла, ніяких цінностей, притаманних чому-небудь.

У такому відносному світі без цінностей, доводив Сад, єдина річ, що має сенс, - це пошук особистих насолод. Що тільки подобається тобі робити - те і добре для тебе. Якщо комусь подобається катування, чудово. Якщо це не подобається іншим, нехай не роблять цього, але вони не в праві нав'язувати свої погляди. Порушення так званих моральних законів насправді добре, тому що показує штучність обмежень, які перешкоджають єдиному доведеному добру - особистій насолоді. Достоїнство та закон - просто фантазії; милосердя, любов та доброта - це спотворювання.

Товариші Сада, що належали до атеістів-освітян, дивилися на нього з жахом та огидою, в немалій мірі й тому, що він відкрив логічні наслідки їх власних переконань. Якщо Бога нема, тоді нема і не може бути керуючого розуму у Всесвіті, тому не існує абсолютних стандартів і ми вільні створити наші власні. Сад таким чином визначив дилему - реальне зло або існує, або ні. Подібно до сатани Сад міркував про вдоволення зруйнувати Всесвіт, "зупинити рух зірок, скинути планети, що пливуть у просторі".

Таким чином, важливим питанням існування пекла, крім очевидних Біблійних посилань на пекло і страждання в ньому, є здатність людини рішуче вибирати зло навіть перед перспективою страждань, що представлені в найяснішій та дохідливій формі.

Наше розуміння людської природи включає визначення свободи людини як здатність приймати рішення з усвідомленими трагічними наслідками. Для цього є достатньо підтверджень у повсякденному житті та літературі. І все ж ми знову й знову ставимо собі питання, чому хтось вибирає пекло, в той час, як міг би вчинити інакше, якщо це рішення дійсно належить людині?

Перш за все, ми повинні сказати, що такий вибір сильно й переконливо описаний у великій літературі - справжньому дзеркалі людської природи (тому ми і називаємо її великою).

У романі Грема Гріна(Graham Greene) "Сутність питання" (The Heart of the Matter) розповідається історія життя західно-африканського поліцейського на ім'я Скобі. Він чесний, гарний робітник, але шляхом невеликих компромісів стає хабарником, співучасником у вбивстві та чинить перелюб. Врешті-решт, заплутавшись у своєму житті, відчувши себе в пастці, він закінчує життя самогубством.

Скобі - католик, і на цьому тлі розгортається дія. В одній сцені Скобі йде до своєї коханки невдовзі після сповіді та меси у храмі. На сповіді Скобі відмовляється пообіцяти священнику, що не буде бачитися з коханкою. І наступного дня після меси він знову вирішує, що загинув назавжди. Він говорить коханці, що залишив надію на спасіння заради неї, але вона не розуміє його й сміється. Пізніше Скобі переконливо пояснює, що знає, що робить і куди іде. Навіть зважаючи на безперечність пекла Скобі вирішує і далі поринати в зло, але не покаятися.

Саул - біблійний приклад падіння й очерствіння людини у злі явно без бажання покаятися та з катастрофічно безповоротним кінцем.

Можливо не на кожного справлять враження ці приклади. Не кожна річ, яку ми можемо уявити, реально можлива. Ми, звичайно, розуміємо, що це питання не може бути вирішено практично. Ми не можемо стверджувати, що знаємо з досвіду, що зло може бути вибране однозначно та назавжди. Хоча, коли ми уважно подивимося на життя людей, то можемо сказати, що деякі з них цілком віддали себе злу. Такі висновки повинні робитися дуже обережно, оскільки нам не дано досконало знати інших людей.

Ми могли б сказати, що церква знає всі правила, але не знає, що відбувається навіть в одному людському серці. З історії та досвіду нам відомо, що багато людей перед своїм дійсно глибоким, драматичним наверненням опустилися до крайнощів гріха.

Пам'ятаючи вже сказане, давайте тепер подивимося на ідею вибору зла. Нам допоможуть деякі приклади з праці Кіркегаарда "Хвороба на смерть".

Апостол Павло протистояв моральному оптимізму Платна, коли стверджував, що людина здатна свідомо робити зло. Кіркегаард протистояв моральному оптимізму Еммануїла Канта, стверджуючи, що людина здатна реалізувати особисті характеристики навіть у стані відчайдушної непокори.

Питання рішучого вибору зла цілком пов'язане з питанням, чи може хто-небудь свідомо обрати зло. Це центр аргументації Кіркегаарда - зло може бути обране з наміром, і це розуміння абсолютно критичне для християнства. Християнська доктрина гріха прямо протилежна поглядам Сократа та Платона, що гріх - це просто невігластво (епоха Просвітництва).

Бог дав кожному з нас завдання стати собою. Це - відповідальність, якої нам не уникнути, і в той же час - велика перевага. Завдання стати собою не може бути виконане людиною самостійно. Особистість виявляється лише через стосунки, і людина може насправді стати собою лише через стосунки з Богом.

Пастух, що є особистістю лише на рівні свідомості своїх корів - це дуже низьке положення, як і правитель, який є особистістю лише в очах своїх рабів. Але бути особистістю в очах Божих, у Його вимірах - ось привілей. Без Бога міра особистості завжди мізерна, якою б вона не була в очах усього світу ("від великого до смішного один крок").

Відсутність стосунків з Богом приводить людину до відчаю. Кіркегаард визначає цей відчай як справжню хворобу на смерть, богословським терміном для якої є гріх. Звичайно, ми розуміємо відчай як глибоке почуття безнадії й іноді можемо відчувати його в деякі моменти нашого життя - до роботи, служіння чи навіть до себе. Але ми не відчуваємо цього почуття до життя взагалі, тому що в ньому домінують стосунки з Богом.

Фактично стан розпачу відчувають всі люди, що не знають Бога, усвідомлюють вони це чи ні. Але тільки ті, хто усвідомлює, мають великий привілей, тому що можуть запобігти цьому. Тобто, якщо розпач - це страшна річ сама по собі, то його усвідомлення - великий привілей.

Врахвуючи вищесказане, розглянемо ті міркування Кіркегаарда, які допомагають нам зрозуміти, що означає рішуче вибрати зло. Особливо цікавий його термін "продовження гріха", який описує явище формування в кожній людині цілісності або безперервності. Один такий вид цілісності - це свідомо жити перед Богом у вірі. Але в той же час гріх також може бути джерелом цілісності. Ті, що залишаються в гріху, все більше опиняються в гріху, все більше опиняються під його владою. Гріх може пронизитати життя людини так, що вона навіть не буде помічати його присутності. Отже, гріх може цілком формувати життя людини, оскільки цілісність гріха має велику силу. У такий же спосіб, як людина віруюча протистоїть спокусі гріха, грішна людина захищає свою цілісність, протистоячи "спокусі" добра.

Отже, гріх теж зміцнює людину через її постійність у гріху. Власне тут і знаходиться фактор, що робить вибір зла рішучим і послідовним. Саме тоді, коли цей вибір стає повністю послідовним, тоді він і стає рішучим. Це момент, коли зло просякає людину наскрізь, не залишається навіть маленького місця для добра і практично ніякої перспективи повернення до добра. Якраз це і може бути частиною біблійного вислову "безодня" (Об. 20:1-3).

Для такого розуміння є навіть деякі клінічні підстави. Психіатр Скотт Пек у своїй досить світській книзі "Люди неправди" посилається на деяких пацієнтів, які "перейшли кордон і зійшли у радикальне, здається, неминуче зло". Пек пише, що злі люди не визначаються розміром чи тягарем з гріхів, але відповідь лежить в їхній послідовності у гріху. В той час, як їхній гріх може мати дуже витончену і непомітну форму, його руйнівність напрочуд послідовна та незмінна.

У зв'язку з такою цілісністю гріха у нас виникає питання, чи сильні характери, що сформовані гріхом? Моральний оптимізм Канта говорив про те, що втрата добра призводить також до втрати особистості, тобто злобна людина повинна бути слабкою. Але ми знаємо такі особистості як Наполеон і Гітлер. Їх не можна назвати слабкими, але їх сила набагато слабша за силу добра. Це тільки жалюгідна подоба справжньої сили, хоч має цілком реальну руйнівну дію.

Не всі злі люди подібні Наполеону чи Гітлеру, скоріше вони схожі на поліцейського Скобі. Вони не настільки активно вибирають зло, скільки пасивно здаються йому. Це процес втрати опору своїм бажанням, коли вони поступово беруть гору над людиною та гублять її. Коли людина втратила здібність протистояти своїм бажанням, ми можемо сказати, що вона "загубила свою душу".

Таку картину вічної загибелі ми знаходимо також у Льюіса, в його книзі "Велике розлучення". Він змальовує цілу низку огидних персонажів, що відмовляються від неба тому тільки, що приліпилися до гріхів та порожніх бажань. Вони послідовні в тому, що віддаються своєму найсильнішому бажанню. Особистості, що рішуче прямують на загибель, можуть мати різні характериститки: зваженість і винахідливість у злі чи нудну дріб'язливість, але їх об'єднує одна загальна риса - незмінна і свідома постійність у злі. Ця постійність, з людської точки зору, наче закриває будь-який шлях для рятівної благодаті. Такі люди немоб би виробляють великий імунітет до Божої благодаті (пригадаємо, наприклад Саула з Старого Завіту та Юду - з Нового).

Тепер виникає питання, чому і що є мотивом вибору зла і пекла для людини, якщо рай - щастя, а пекло - страждання? Коли сатана у творі Мільтона говорить: "Зло відтепер буде моїм добром", то частково дає відповідь на це питання. Такий вибір робиться тому, що пекло вважається чомусь кращим за небо, подібно як зло може сприйматися бажаним добром. Хоча зло ніколи не може бути добром, ми спостерігаємо, що є дещо в суб'єктивному відчутті грішника, що пояснює, чому він обирає зло.

Один з персонажів Льюіса, "Великий Дух", шокований і роздратований через те, що один з його колишніх робітників, вбивця, потрапив у рай. І цього колишнього робітника послали настановити "Великого Духа" як залишитися в раю, що й стало образою для останнього. Він не бажає бути прийнятим на тих же умовах, що й цей колишній вбивця, хоч він і розкаявся. Адже "Великий Дух" намагався бути порядною людиною. Чи не нагадує це притчу про людей, що стоять на торжищі, про старшого сина з притчі про блудного сина та про перших, що будуть останніми?

Людина, що спрямована до вічної загибелі, бажає у будь-якому випадку довести свою правоту і Божу несправедливість, як би парадоксально це не звучало. Цей бунт дає їй свого роду перекручену насолоду навіть у горнилі страждань. Тобто, люди в пеклі у деякому розумінні отримують те, що хочуть, і навіть в цьому розумінні вони відчувають милосердя Боже. Звернемо увагу на те, що в історії багача і Лазаря багач страждає, але не виявляє бажання покаятися. Скоріше він намагається виправдати себе. Посилаючи Лазаря попередити братів, він має на думці, що сам був недостатньо попереджений. Йому не сказали, що повинні були сказати. Тут показано важливу рису - бажання тих, хто йдуть у вічну загибель, виправдати самих себе, довести свою праведність.

Навіть коли людина каже, що їй немає прощення й спасіння, часто вона має особливу форму гордості, роблячи себе єдиним суддею. Отже, пекло приносить своїм мешканцям своєрідне задоволення. Воно подібне кривому відобарженню раю: замість істиної праведності - самоправедність, замість істинного щастя - перекручення у своїй гордості.

Можна сказати, що такі люди помиляються і потрапили в пекло помилково. Ми можемо погодитися, що їхній стан - омана, але омана, яку вони самі собі обрали свідомо й безповоротно. Ми бачимо це в реальному житті, коли людина має задоволення від того, що приносить страждання іншим людям. Це омана про сенс задоволення, але це й свідомий вибір омани як такої.

Ісус описує пекло, як місце невимовних страждань, місце, де буде "плач та скрегіт зубів". Сказане раніше може тлумачитися як те, що пекло не зовсім вже й місце страждань, а скоріше - місце спотвореного задоволення (мазохізму), якщо ті, хто йдуть туди, віддають йому перевагу. У нас є дуже мало біблійних даних про стан людей у пеклі. Але небажання розважати про цей стан скоріше пов'язане не з нестачею даних, а з тим, що пекло не сприймається серйозно сучасним світом. В дійсності ж існує більш ніж достатньо життєвих даних, щоб роздумувати про це. Богослови минулого не боялися розмірковувати про пекло та ставити питання, тому що для них пекло було онтологічною реальністю. Можливо, питання, що ставив Фома Аквінський, здалися б нам зайвими, але його підхід до пекла, як до того, що треба знати й розуміти, заслуговує поваги.

Перший, до кого ми звернемося за коментарем стосовно пекла, повинен бути Августин. Він писав, що деякі вважають, ніби необхідно духовно розуміти слова Ісуса про те, що "черв'як їхній не вмирає і вогонь не згасає". Тобто, що вогонь відноситься до духовних страждань тих, чиє покаяння запізнилося, а черв'як - це всепоглинаюче сердечне лихо. Інші розуміли вогонь буквально , а черв'яка - в духовному змісті. Августин вважав, що обидва види страждань стосуються тіла і повинні розумітися буквально. Духовне страждання він вважав другорядним.

Пізніше богослови розвинули і підкреслили духовну сторону страждань. Фотма Аквінський вважав, що черв'як, що не вмира., -- це муки совісті. Джон Уеслі теж вважав, що черв'як - це посилання на вину, яку переживає совість, а також вказував і на інші почуття й переживання відчаю. Він бачив значимість у визначенні "їхній черв'як" (Мк. 9:42-48; Іс. 66:24) і в тому, що слово "вогонь" стоїть у грецькому оригіналі з визначеним артиклем. Уеслі робив висновок, що кожний грішник принесе свого особливого "черв'яка", створеного його особистою історією гріха та зла. Наскільки великий різновид зла, настільки великим буде різновид, страждань у пеклі. Вогонь же (реальний) буде для всіх однаковий, може тільки сильніший для одних та слабкіший для інших, в залежності від міри їхньої вини.

Вогонь також розумівся як образ духовних страждань, як знак Духа Святого. Хрещення Духом Святим та вогнем - дві протилежні духовні реальності, одна для спасенних, інша для загиблих. Декілька письменників змалювали пекло як внутрішній вогонь, що люто палає в серцях злих. Мільтон таким же чином описує стан сатани, оскільки пекло палає в його серці, він не може уникнути пекла, змінюючи місце: "Куди б я не пішов, там пекло, я і є пекло". Видатний американський богослов Джонатан Едвардс писав, що якщо Бог перестане стримувати гріх, то більше нічого й не потрібно, щоб принести душі абсолютні страждання. Дійсно, якби гріх не був утримуваний, то миттєво перетворив би цей світ і людську душу у полум'яному піч страждань.

Коли ми розуміємо страждання у пеклі так, як сказано вище, то пекло вже не є віддаленою, неуявною таємницею. Навпаки, воно стає продовженням нашого повсякденного досвіду в цьому світі. Тобто, людина може отримати передчуття пекла. Уеслі пише з цього приводу дуже чітко: "Тому що за природою речей неможливо людині несвятій бути щасливою... Причина дуже проста: всі несвяті переживання є дуже важкими. Не тільки бажання зла, ненависть, заздрість, бажання помсти створюють справжнє пекло в душі; але навіть більш м'які пристрасті, що не стримуються в необхідних межах, приносять у тисячу разів більше болю, ніж насолоди".

Інший богослов, Пітер Гіч, теж вважає, що особливості життя в пеклі не є поза нашим розумінням. Він будує свої висновки на спостереженні, що іноді, коли людина вмирає від старості чи смертельної хвороби, вона стає жертвою найстрашнішого - жаху, розпачу, люті, ненависті, злоби. До цього моменту людина носила маску, але тепер вона вже не здатна втримати її, і те пекло, що горить в душі, стає видимим.

Важливо відзначити, що це - природній результат життя зла та дозволу своєму характерові бути сформованим злими почуттями та емоціями. Ці муки не накладені зовнішнім чином чи випадково. Це результат обрання зла.

До цього часу ми говорили про страждання у пеклі як про результат негативних відчуттів. Важливо також пам'ятати про страждання втрати загубленого, хоч і небажаного добра. За словами Фоми Аквінського, загиблі побачать в день суду, що вони втратили, й пам'ять про це буде краяти їх у пеклі. Можливо тих, хто не любить Бога, не буде турбувати така втрата, але все одно, пекло буде позбавлене того, що робило їхнє життя приємним та значним. Як пише Уеслі: "Там немає величі, немає нічого прекрасного в цих темних норах, немає світла, крім полум'я, що біжить, немає нічого нового, тільки ті ж сцени жаху. Там немає музики,... немає дружби".

Щодо буквальності вогню в пеклі багато богословів - Августин, Фома Аквінський, Джон Уеслі - вважали, що цей вогонь є. Звичайно, немає необхідності вважати обов'язковим присутність буквального вогню для того, щоб фізичні страждання існували в пеклі. Кальвін не вважає, що вогонь є буквальним, але думає, тобто цей вираз підходить для нашого обмеженого сприйняття та означає страждання, які людина не може уявити чи вимовити.

Пітер Гіч вважає, що пекло включає й фізичний біль, увесь природний порядок в ньому буде служити покаранню злих. Тільки зараз, по Божій благодаті та терпінню, злі можуть використовувати світ для своїх егоїстичних цілей. Після суду все переміниться. Вони виявлять, зрештою, що природа підкоряється тільки своєму Панові, а не їм, і такий порядок буде постійно розчаровувати, приводити у лють та мучити їх.

Страждання і біль також будуть живими творіннями в пеклі. Іншими словами, мешканці пекла будуть спричиняти біль один одному. Уеслі підкреслює це, вказучи, що можна очікувати в пеклі. Ті, хто йдуть туди, є повністю злими, і там не буде ніякого обмеження для них практикувати свою злобність. Злобні люди будуть там, за словами Едвардса, "подібні до дияволів, вони не матимуть жалю, але будуть ненавидіти і проклинати, і мучити".

Іноді пекло описується як відчуття повної ізоляції. Злі тут, як у поодинокому ув'язненні, що прирекли себе нести всі страждання на самоті. Льюіс описує загиблих як таких, що рухаються все далі й далі один від одного, аби уникнути контакту. Кожна душа - ізольований осередок страждань, кожна складає власний світ страждань, накладених на себе. В той же час їм неможливо запобігти страждань, що принесені іншими. Їх "спілкування" - джерело особливого страждання.

Всі описані страждання в пеклі не виключають, а скоріше доповнюють одне одного, призводячи ситуацію до повноти зла, відчаю, подібно як перебування у спілкуванні з Богом дає повноту радості та щастя.

Отже, у нас є підстави сказати, що пекло - це місце і духвних, і фізичних страждань, хоча духовного виміру було б достатньо. Така картина підтверджується і даними з Біблії, і практичним аналізом повсякденного життя.

Підсумовуючи вищесказане, ми можемо впевнено сказати, що страждання пекла - це природні наслідки життя гріха, а не довільно накладеного покарання. Інакше кажучи, страждання пекла це не стільки покарання, накладене Богом, щоб грішник заплатив за свої гріхи, скільки неминучий результат гріховного життя.

За словами Пітера Гіча, "Бог - єдине можливе джерело краси, радості, любові та пізнання. Відвернутися від Божественного світла, значить обрати пітьму, ненависть та страждання". Бог не міг би зробити мислячих створінь, подібних до нас, таким чином, щоб вони не потребували Його для самореалізації та щастя. Ми створені за Його подобою, а відтак, маємо здібність до найвищої радості тільки через стосунки з Ним.

Що стосується страждань, то ми можемо сказати, що як в небі "осель багато", так, можливо, і в пеклі, й не всі будуть страждати однаково. Скоріше, кожен грішник буде страждати у відповідності з його гріхами і характером, який у нього з'явився в земному житті. У такій картині пекла є моральна серйозність, що відсутня в тих уявленнях, які ми часто знаходимо в історичних церквах і виражених у сюжетах фресок та настінних розписів. Це страшна реальність, що страждання пекла - є внутрішній наслідок вибору того, якою сообистістю ми хочемо стати, і життя, яким ми хочемо жити. Може статися так, що людина вибирає перекручене почуття задоволення, яке характерне гріху, і Бог, нарешті, дасть їй те, чого вона хоче.

Можна малювати жахливі картини страждань у пеклі, але чи досягають вони своєї мети, якщо в них немає переконуючого зв'язку між гріхом і стражданнями, які вони відображають. Ми, таким чином, позбавляємося критики в тому, що страх пекла - поганий мотив для морального життя, що нічим не відрізняється від становища пацюка, що біжить з кутка, де б'є струмом. Ми не покладаємо на Бога необхідність відправляти когось у пекло. Скоріше, людина сама вибирає, куди їй іти та як жити. Той, хто втомився від життя у гріху та злі, від рабства пристрастей і плоті, не потребує залякування пеклом, аби шукати добра.

Вже зараз кожна людина робить вибір своєї траєкторії: буде вона спрямована у небо чи в пекло. І чим довше людина живе, тим більш крутою стає траєкторія, тим вище стає швидкість зльоту чи падіння, тим важче повернути назад. В день суду настане кінцевий розподіл неба та пекла, коли спасенні будуть вічно наближатися до Бога в любові та пізнанні Його, загиблі ж вічно падатимуть у безодню самотності та страждань.

Анатолій ПРОКОПЧУК - пастор-учитель, магістр богослов'я, ректор Київської Богословської Семінарії. Ця стаття була взята з журналу "Євангельська нива" 1999 р., №2. Надруковано з дозволу автора.

*Грунтується на книзі Hell, The Logic of Damnation, by Jerry L. Walls

**The Prince of Darkness, by Jeffery Burton Russell, ch. 13